Юрій Лавріненко

ЛІТЕРАТУРА ВІТАЇЗМУ 1917-1933

За Києвом проявилось нечуване диво... враз стало видно далеко на всі кінці світу.

Микола Гоголь. Страшна помста

Поезія і політика

Чи Гоголь, говорячи, як несподівано «розвиднилось» за Києвом, мав на увазі мистецький акт свого твору, а чи геніяль-ний сорочинський фантаст і провидця «побачив» у далині київський 1917-й рік і диво видноти «Соняшних клярнетів»? Можна б уявити його слова в рецензії на цю першу книжку поезій Павла Тичини...

Давно колись — оповідає Гоголь — козак Петро убив свого брата козака Івана разом із його єдиним маленьким сином. Убив із звичайної заздрости на Іванову славу переможця над лютим пашею-напасником. На Божім суді Юрій Лавріненко Бог дозволив призначити кару. Іван прирік усім поколінням братовбивці не мати щастя в житті, а останньому в роду — бути злочинцем, якого і світ не бачив, і щоб від кожного злочину його діди корчились і мучились у землі. А коли сповниться міра злочинів того чоловіка, то Іван виїде з провалля, куди його спихнув брат Петро, на коні на гору круту і кине з тієї гори в провалля злочинця, а всі мерці — діди й прадіди — кинуться його гризти, тільки Юда-Петро не матиме змоги помститися, і кости його ростимуть та потрясатимуть землею. Сам Бог здригнувся від такої страшної помсти, але Юрій Лавріненко мусив виконати своє слово, та тільки присудив і мстивій душі Івана не мати царства небесного і вічно бути на тім коні співучасником придуманого ним пекельного перпетуум-мобіле.

Помста страшніша за злочин — вона увічнює зло, творить пекельний ланцюг злопомсти. Поет українського дня, Гоголь розлущив горіх «української ночі» і стала видима оця правда про комплекс «злочину-помсти», що завис віковим прокляттям над Україною. Тичині соняшного ранку національної революції 1917 року відкрилася друга правда — вона відкривала шлях по-долання «злопомсти»: це правда «соняшних клярнетів», все-охопної порядкуючої сили світлоритму, який постійно творить і перетворює вселенський музичний твір — всесвіт. Божественна основа світу — світлоритм, входячи в людське Юрій Лавріненко серце, приносить із собою в серце увесь всесвіт, дає серцю силу вибитися із згубної ночі «злопомсти».

Ці два відкриття сутности українського життя — «злопом-ста» і «світлоритм» — могли бути прожекторами людині політики в непроглядних «тьмах» революції, дати їй бодай загальне відчуття потрібного напряму. Так, але коли рентгенівське проміння поезії бачить крізь тіло серце, крізь «злобу» дня — день грядущий, то політика, здебільша, тільки засліплюється «злобою» дня і не вміє читати рентґенівські знятки поезії.

Автор цих рядків почуває себе приреченим займатися в цій статті про гоголівсько-тичининську «видноту» і видючість поезії — також політикою, і то політикою уперто незрячою і глухою, яка Юрій Лавріненко не полагоджувала, а творила «злобу» дня, для якої (ні в Києві, ні в Петербурзі) нічого не «розвиднилось» у надзвичайному світлі дня, якому ім'я «1917». А також політикою, що взяла собі комплекс «злопомсти» за святу догму.

Гоголівський комплекс «злопомсти» властивий усім народам, лише в різних формах і дозах. На Україні він завше виявлявся як стихія незагнузданого анархізму, розбрату (не раз кривавого), егоцентричного індивідуалізму, заздрости й нездат-ности до співпраці з відмінним від себе, а також — у ледарському «моя хата з краю», «менше з тим». Все це, своєю чергою, призводило до комплексу внутрішнього і зовнішнього рабства, епігонства, улягання чужій догмі Юрій Лавріненко й організації — мало-російство і бездержавність, одним словом.



В Росії якраз навпаки: комплекс «злопомсти» сформувався віками у залізну догму і організацію «виключности», диктатури і покори. Росія усю свою історію пройшла дорогою всілякої виключности: царя-самодержця, стану, кляси, партії, касти, релігії, нації, догми — і на цій дорозі, увічнюючи комплекс «злопомсти», зуміла будувати сильну поліційну централізовану державу — навіть «тюрму народів». Тому Росія так швидко й передала в час революції всю владу Ленінові, що з усіх політиків російської революції він був найвірніший отій віковій російській методі організації суспільно-державного життя. Найбільший революціонер був справді найбільший контрреволюціонер. Ленін (під різними масками, архізразком яких може бути Юрій Лавріненко «Деклярація прав народів Росії», 1917), трактуючи революцію, як «страшну помсту» за злочини минулого, створив «есхатологічне» видиво нищення до основ усього «загибаючого» світу («страшний суд» комуністичної революції) і встановлення

на спустошеному місці вічного царства комунізму — і — звичайно ж! — шляхом абсолютної диктатури. Викохана віками метода «виключности», диктатури і покори дістала у ленінізмі не заперечення, а модернізацію, чи, як сказав би Геґель, — ідеальне самовивершення свого духу. Ленін дав російському комплексові «покори» (занадто зловживаної попереднім ладом) випустити всю свою енерґію одним диким вибухом «страшної помсти», щоб потім без труда накласти звичне ярмо диктатури нової «виключности». На Україні Ленін мав куди більші Юрій Лавріненко труднощі, але зразу намітив усі типові і стихійно анархічні риси українського комплексу «злопомсти», щоб забивати в їхні щілини клинці «клясової боротьби», оформити їх своєю догмою і організацією та знесилити сили відродження.

СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ були конгеніяльним естетичним універсалом країни, що в телюричних зрушеннях мас у національній революції 1917 року прокинулась до подолання зовнішнього і внутрішнього рабства, до нового життя. З силою, яку тільки може мати найвище мистецтво, заатакував цей універсал духової самостійности України фатальний історичний комплекс анархії, розбрату — «злопомсти», рвав його ланцюг, топив у новому видиві світу, виводив поезію, правду і проблему свого народу на світові координати. Ніщо не могло бути більш протилежне Юрій Лавріненко ленінському духові, як дух оцього Тичининого клярнетизму (цей термін, що його ми завдячуємо Василю Барці, вживаємо тут для означення світовідчування і стилю не тільки перших двох книг Тичини, а й того головного напряму літератури 1917-33 років, що оформився в стилі, який ми зватимемо необароковим стилем). Перша границя між Україною і Росією була проведена в 1917 році клярнетичними творами Тичини. Конгеніяльним творам російської революції — ДВЕНАДЦАТЬ і СКИФЫ Александра Блока — протистояли кон-геніяльні твори української революції — СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ Павла Тичини. Образові революції як «страшної помсти» всьому світові, протистояв образ революції як визволення і об'єднання людини з усесвітом. Ленінському механістичному Юрій Лавріненко ідеалові деструкції світу і перетоплення його на світовий комуністичний моноліт-зливок за російським зразком — протистояв у СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТАХ образ здиференційова-ної, структурно розчленованої «музичної» єдности світу.

Цього не було в політиці. Українські універсали політичні не мали тієї суверенности, глибини, досконалости оформлення політичного, що їх мав у своїй зовсім іншій сфері і в своїх зовсім інших засобах естетичний універсал СОНЯШНІ КЛЯРНЕТИ. Вони багато в чому йшли врозріз із духом клярнетизму. В сильветі Грушевського ми назвали його людиною чи не найбільшого формату серед діячів східньоевропейської рево-люції 1917 року. Великий історик України і Східньої Европи (його образ внутрішньоцільної тисячолітньої біографії України ліг в основу ЗОЛОТОГО Юрій Лавріненко ГОМОНУ Тичини), також великий організатор української науки і цілого культурного процесу ніколи перед тим не мав часу стати соціяльним організатором-ідео-логом чи «професійним» організатором партії. Архітект і будівник першого парляменту та республіки України і її перший президент мусив іти в Центральній Раді за більшістю голосів, що безроздільно були в руках українських соціялістич-них партій. І власне ці партії, не враховуючи того, що нація — це не вивіска, а окрема метода і шлях будівництва життя та розв'язання його проблем, вважали українську політичну правду складовою частиною так званої «загальноросійської» революційної правди. Тому й не подбали заздалегідь за належну Юрій Лавріненко військову охорону українсько-російського кордону; тому з легким серцем переносили на заражений анархо-братовбивчим комплексом український ґрунт російську догму соціяльно-кля-сової і партійної виключности. Україну з її особливою формою болячки «страхопомсти» не можна перетворити на тривалу державу російськими державно-політичними методами.

Не зважаючи на відкриті очі і наставлені вуха, людині «нормально» бути сліпою і глухою. Між нею і світом (як і між нею і нею самою) постійно твориться маска-заслона так званої «дійсности», нереальної реальности. Ленін, геніяльний майстер експлуатації хиб людини, використав і цю. Рятуючи російськими методами російську суть імперії, «тюрму народів», він створив для Росії ґрандіозний новий Юрій Лавріненко фасад — нової всесвітньої правди. Чи ж не зумів він вплинути на світову опінію, виписуючи велетенськими літерами на новому фасаді Росії фасцинуючу тріяду французької революції: свобода, рівність, братерство? Чи ж не було новим словом історії, що правитель Росії проголосив гасло самовизначення націй і урочисто визнав самостійність України? Чи ж Ленін не здавався ворогом колоніялізму взагалі, і зокрема західних інтервентів, що, руйнуючи українську державу, вимагали реставрації півколоніяльної єдиної-неділимої Росії? Чи ж хитре гасло «влада робітників і селян», «диктатура пролетаріяту» не могло здаватись запереченням вікового диктаторського абсолютизму?

Коли Ленін своїм ультиматумом 17 грудня 1917 року оголосив війну українській республіці, то уряд УНР Юрій Лавріненко не повірив своїм очам і не послав на північний кордон навіть сотні добре озброєних козаків. Через кілька тижнів російсько-совєтські війська під командою головоріза Муравйова, переступивши під Крутами через трупи трьох сот київських юнаків-патріотів, вирізали в столиці України близько 5 000 киян. Ленін привітав Муравйова особистою телеграмою.

Напад Росії відчинив брами інтервенціям із Заходу. Україна

1918-21 років стала хронологічно першим і досі непереверше-ним зразком світової війни на фізичній і соціяльній території однієї нації — явище для середини 20 століття уже «нормальне», але тоді зовсім нове. Серед цієї катастрофи український народ виявив чудо героїзму і відваги в самообороні. Але вже ніякого загальнонаціонального керівництва відбудувати Юрій Лавріненко не міг — і розверзлась у ньому безодня старого гоголівського комплексу братовбивчої анархії і злопомсти, що його всіляко роздмухував і використовував російський більшовизм під гаслом «клясо-вої боротьби». Серед цієї безвиході народився український комунізм (див. про нього в сильветі Блакитного), що надіявся в опорі на дух непідлеглости українського народу та на Комінтерн, як носія ідеї інтернаціоналізму, змусити Леніна визнати самостійність Радянської України не на словах, а на ділі. Взамін за це приймалась офіційна ідеологія ленінізму і рівноправний союз із Совєтською Росією. Але Комінтерн був лише фраґментом нового ленінського фасаду Росії і не був покликаний ані здійснити інтернаціональну революцію, ані прищепити дійовий Юрій Лавріненко інтернаціоналізм російському комунізмові. Підпорядкувавшись ідейно ленінізмові, український комунізм не міг мати твердої опори в селянстві; а не маючи власної армії, не міг робити практичних висновків із гіркого досвіду та скеровувати розвиток ленінізму від російського великодержавного шовінізму до інтернаціоналізму. Підтримуючи культурне відродження в УРСР, український комунізм сам ішов і український культурний процес тягнув на компроміси з московським диктатом, поки всі його кадри, після упертого леґального спротиву, не були винищені фізично разом із кадрами культурними та розгромом селянства. Таким чином українські комуністи повторили стару помилку, розглядаючи українську політичну правду, як складову частину правди російської — ленінізму, національно-російської суті якого вони Юрій Лавріненко не дооцінили.

Українська література, оставшись під совєтсько-російською окупацією, одначе, виявила вперту непідлеглість ленінізмові і його аґентурі — червоному малоросійству. Вона розвивала далі лінію СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ, лінію духової суверенности. Вона піддала глибокій критиці комунізм — і російський і український. Українська література в її кращих виявах, у кляр-нетизмі насамперед, лишилась вірна здоровим, історично сформованим первням свого народу.

Так виступила на сцену «світового театру» трагедія Розстріляного відродження. Із страшною швидкістю розгорталась одна її ява за другою: за п'ятнадцять років уже можна було писати історію короткочасної, але великої своїм змістом і напругою, цілком закінченої доби. Музи в цій дії Юрій Лавріненко, більшою мірою, ніж в античній трагедії, були активними дійовими особами і на Олімпі і коло людей, в політиці і в побуті, на фронтах і в по-встанських штабах, в тайниках індивідуальних душ, на трибунах тисячних зборищ, в застінках чека та за колючими дротами російських північно-азійських таборів. Про це ми старалися згадувати в сильветах сорока авторів цієї антології. Лишається коротко схарактеризувати головні яви п'ятнадцятирічного дійства, а саме: 1. Вістка соняшних клярнетів, 1917-18.

2. Прорив крізь першу катастрофу, 1919-24.

3. Стиль і політика (необароко contra «соцреалізм»), 1925-29.

4. Кристалізація в огні поліційного терору, 1930-33.

5. На побоєвищі.

Вістка соняшних клярнетів

19 17-18

Прокинувсь я — і я вже Ти.

Над мною, підо Юрій Лавріненко мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою, І стежив я, і я веснів: Акордились плянети.

Навік я взнав, що Ти не Гнів, -Лиш Соняшні Клярнети.

Павло Тичина

У зеніті абсолютности свого слуху і зору Тичина написав два цикли ліричних мініятюр: «Пастелі» (1917) і «Енгармонійне» (1918) — музикально-зорові образи зачарованого кола ранку-дня-вечора-ночі і зміногри туману-сонця-вітру-дощу. У цих шедеврах розкрився четвертий вимір, нова тканина світу — світлоритм; і ніч і туман скоряються йому як знаки утоми і спочинку; в темному лоні своєму знову проростають вони світло-хвилями. Це відкриття музичного принципу світу, його структурно розчленованої, здиференційованої єдности поставило людині єдиний виклик: рости, очищатись Юрій Лавріненко, «настроюватись» і досконалитися, щоб по змозі повніше ідентифікуватись із світлоритмом, гармонією універсального буття, бути із світом одно. Відкривалася в душі людини дорога подолання смерти як кари, звільнялася людина з найбільшої в'язниці — саме тієї, що нею є людина для самої себе.

Зрозуміло, що в світлі цього відкриття революція є визволення, новонародження, а не помста. Бо це насамперед визволення від рабства внутрішнього (скажімо, й від рабського комплексу малоросійства), від власної скалічености і

дисгармонії. Після подолання рабства внутрішнього, стає певним визволення від чужого національного і соціяльного гніту. Ми даремно шукали б у СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТАХ будь-якої поетизації кривавого революційного фанатизму Юрій Лавріненко чи месіяніс-тського завойовництва типу ДВАНАДЦЯТЬ і СКІТИ Александра Блока. Для чого це — коли в твоєму власному серці — весь всесвіт непойнятий тобою? Сюди, на це нововідкрите поле «сер-ця-всесвіту» і на його очищення від сміття й намулу скерувалася спонтанна експансія поета.

Так само категорично відкинув клярнетизм і розуміння революції як акту розпаду, зокрема поняття «клясової боротьби», генералізованого до найвищого закону революції і всього людського життя. Розпад — це довершене діло старого ладу. Це він атомізував, розірвав, дезинтеґрував людину і націю. Революція має відродити їх. У поемі ЗОЛОТИЙ ГОМІН маємо неперевер-шений образ відродження людини і нації як духового організму. Збираються Юрій Лавріненко на київське свято воскресіння, мов із землі виринаючи, з усіх країв і закутків новонароджені люди («ідуть! ідуть!»), єднаються «бідні, багаті, горді, молоді» — не партія, не кляса, а людина, нація, — і космос з ними. Це не було в дусі соціялістичних партій, що не допустили до Центральної Ради партії несоціялістичні, але зате було в дусі панівного тоді в країні почуття народження, визволення, молодости (якій не властива стареча озлоба), самоздійснення в усесвіті, в собі самому, в нації. «Гори каміння, що на груди мої навалили, я так легенько скинув, мов пух...» Така сила не знає злоби.

На 300 років пекельного гніту Україна відповіла СОНЯШ Юрій Лавріненко-НИМИ КЛЯРНЕТАМИ... Аж страшно: чи не наївність це? не дитяча кволість? не однобока і далека від суперечностей життя естетично-філософська уроєнність? Ні, — під клярнетизмом почувається сила, глибоке дихання ідеї, що має терпіння і час

— її бо життя міряється віками, вічністю, її основа в музичній будові універсуму, вона знає таємниці гармонійної всеохопнос-ти океану диференціяцій. Вона безмежно вітаїстична, а вітаїзм

— це творче одушевления життям — він є універсальний і мужній.

У СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТАХ — небувала пристрасть і відвага заглянути у всі темні безодні свого часу. Так виринув образ нареченої, яку, замість сподіваної «голубої блакиті» повінчала «незриданними сльозами-тьмами» горобина ніч терору («Одчиняйте двері»). Було Юрій Лавріненко це провіщення трагедії на всю добу Розстріляного відродження і образ «нареченої» вирине ще не раз — як от у Хвильового та інших ліпших письменників 20-х років. Так зродилася перлина трагічної лірики «Війна», де вітер «стеле синові спів: «Смерти той не знає, хто за Вкраїну помирає»; мати благословляє сина на ворога, а він розкриває їй страшну правду (ворогом став рідний брат): Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог —

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля, Шукати зілля на людське божевілля.

Такого ворога, що сидить у нас самих, ніякий інший меч не возьме, як тільки той, що Юрій Лавріненко ним воювали великі пророки і поети — «меч духовний». Це був меч нашого ґотично-серед-ньовічного «Слова о полку...» і барокових дум Козаччини, філософічних медитацій та пісень Сковороди і Шевченкового КОБЗАРЯ. У цей великий ряд мужнього волюнтарного гуманізму став і Тичинин клярнетизм та ліпші пізніші твори Розстріляного Відродження. Перекреслюючи перекислий і гіпокритичний гуманізм 20 віку, клярнетизм поєднує гнівне заперечення політичної гри і бравади кров'ю із войовничістю вищого, духового типу: О, лицарі безумного лицарства, З прокляттям вас на перегній!

— Трояндний!

— Молодий!

— Бій!

Клярнетизм не виключає і не оминає темряви, а навпаки: прагне охопити її. Але він відкриває контраст не на протилежному полюсі (це Юрій Лавріненко був би романтизм) і не в прозірному прямокутнику сил, ірраціональну розгру яких вирішує стороння для них Мойра-доля. Клярнетизм, уміщаючи в серці людини Бога і всесвіт, вміщує в те серце і темні первні та відповідальність за них. Таким чином відповідальне серце клярнетизм у стає полем найбільших напруг і розрядок, затемнень і просвітлень, перемог і поразок. Тут один із зародків своєрідного необарокового стилю, що наростатиме неухильно в літературі Розстріляного відродження, як найпотужніше і найорганічніше самоствердження всупереч накидуваному Москвою соц-реалізмові.

У Тичини темне «проміння смерти» схрещується із світлох-вилями в одну суцільну тканину, як чорна і червона нитки Юрій Лавріненко у поликах дівчини: «чи то ж шиття! Червоним, чорним вишиває мені життя» («Гаптує дівчина»). Так само зроджується і необароковий праобраз «Скорбної Матері», глибоко український, і ростущий до висот страждань Богоматері. Незбагненна і потрясаюча краса цього образу: всі промені клярнетич-ної, космічно-української веселки січе гострий дощ чорних крапель крови. Тканина образу виходить органічно цільна: «біль серце опромінив блискучими ножами». Цей образ матері, матері-України, Богоматері, нищеної братовбивством і зрадницькою рукою сусідів, помандрує із СОНЯШНИХ КЛЯРНЕ-ТІВ через твори найбільших талантів — Хвильового, Головка, Косинки, Осьмачки, Яновського, Бажана, Сосюри і навіть нео-клясика Рильського. Він стане одною із питоменних розпізнавальних ознак літератури Юрій Лавріненко вітаїстично-необарокового стилю.

Таким чином до основної характеристики клярнетизму належить пристрасне схоплення антитетичности і суперечности та підпорядкування чи, вірніше сказати, естетичне перетворення їх у цільний образ — за допомогою божественної панівної сили («світлоритму», «одвічного Духа»), яка діє в універсумі і в серці людини. Особливо ясно бачимо це в поемі ЗОЛОТИЙ ГОМІН. У світлохвилі «золотого гомону» — свята національного відродження — суперечливо вплітається мотив чорного птаха з «очима-пазурями», що прилетів із «побоєвищ війни», із «гнилих закутків душі»; століттями довбав він «розп'яття людської душі, виймав живим очі, із серця віру». Каліки прилізли і простягають скорчені пальці свого вікового болю і голоду Юрій Лавріненко. Немов на модерних телескопічних фотознятках, чорні провалля цих мотивів перетинають зоряну галакту «золотого гомону». Та вітаїстичний дух клярнетизму, заглянувши у всі провалля, уймає їх надрядною вищою силою: Я — невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Це той дух, що десять років пізніше і в БУДІВЛЯХ Бажана «обняв краї спокійної безодні».

Дивна синтеза заклюнулась у СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТАХ. Перевтілились у ній різноманітні складники: поетикальні ося-ги європейського модернізму і мелодійне світло української народної пісні; розгонисті ритми козацьких дум і літургійна хо-ральність херувимів; візантійська монументальність божественної грози і еллінська блакить рівноваги й гармонії; дитинна грайлива ніжність і Юрій Лавріненко глибока печаль сковородинської мудрости; любов до людини і «меч духовний» волюнтарного непримирен-ця; виключна увага до форми і значимість та ваговитість змісту. Символізм наголошував музику і символ, клясицизм — пластику, імпресіонізм — колір, експресіонізм — рух. Клярне-тизм — наче збирає їх у своєму вітаїстичному «Огні Прекрасному», що є гра, пластика, колір, символ і рух— разом.

Таким чином клярнетизм Тичини став зав'язком власної української поетичної синтези, власного поетичного образу світу. Інші українські поети в роки революції навіть не наблизились до цього завдання. Тичина виріс як скеля серед рівного степу

(типова культурна «топографія» України). Одні з них ковзались по утертій ковзанці Вороного. Інші були школярами модерних Юрій Лавріненко європейських і російських «ізмів» («програмові» символісти Загул, Савченко, «програмовий» футурист Семенко). Ще інші мішали поезію з політикою чи й взагалі кидали літературу задля політики (Винниченко). Коли настала революція 1917 року, в українській поезії панувало стильове «чужеядіє», що його ще до першої світової війни помітив молодий тоді Микола Зеров. В одному приватному листі 5 жовтня 1913 року Зеров писав: «Чужеядністю я зву те, не раз, певно, і Вами спостережене явище, коли поети українські беруть чужий мотив або чужий метр — і чужий твір видають за свій. Найбільше в цьому винні Старицький (весь його літературний доробок — пляґіят з горо-жанської поезії семидесятих років), Грабовський Юрій Лавріненко, Чернявський, Вороний... Чужеядність Чернявського в тому, що він, як почав із семінарії писати під Пушкіна, так і «поднесь» пише його віршем, не виробивши свого, — живе з чужого стилю, бо через свою невиразність і податливість не може створити свого» (COROІІARIUM. Збірка літературної спадщини під редакцією М. Ореста. Мюнхен, 1958, стор. 175-176).

Отож для періоду 1917-18 років відповідних Тичині сучасників треба шукати не в літературі, а на сусідніх ділянках мистецтва. Де буде Леонтович, що дав народній пісні універсальне звучання драматичної опери в мініятюрі; Юрій Нарбут, що суверенно відродив у мистецтві барокову українську традицію (і всупереч партійним настановам оформив у ній також Юрій Лавріненко державні знаки і символи відродженої нації); це буде також «Молодий театр» Леся Курбаса, що за два роки революції європеїзував українську сцену, а водночас виставою «Різдвяний вертеп» нагадав про барокову українську традицію.

Прорив крізь першу катастрофу, 1919-24

.„Творець, на власнім творі розіп'ятий...

Павло Тичина. В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ (1921)

Соловий заспів СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ захопив грандіозні висоти і глибини, накреслив «програму-максимум» відродження. Рука сягнула найбільшого — чи ж удержить його? Це питання кожної клясичної трагедії поставили перед клярнетиз-мом події 1919-21 років, коли Україна «золотого гомону» роз-верзлась чорним провалом, у який, здавалось, весь світ зливає своє зло. Тут діяли (і то не впорядкованим фронтом двох Юрій Лавріненко світо-вих таборів, як то було 33 роки пізніше в Кореї, а в тисячних військових фраґментах «громадянської війни»): червоні, білі та всякі інші, росіяни, французи, китайці, англійці, зиряни, німці, монголи, чехи, туркмени, поляки, греки, латиші, румуни, алжирці, австрійці, американці... і в шаленому спротиві всім і вся і собі самій Україна — цей «котьол кіп'ящій»* за виразом тодішнього російського письменника Брежньова, — являла собою тисячі фортець, якими ставали кожне село і місто, і армія УНР захлиналася в цьому хаосі вогню та епідемій тифу, в сотнях більших і менших армій типу Махна, і типу — Григор'єва, в загонах українських боротьбистів-комуністів тощо, тощо Юрій Лавріненко. І остаточна совєтсько-російська окупація та масовий голод 1921 року прийшли як вислід цієї «катастрофи людини і природи».

Яку ж відповідь міг дати клярнетизм? Вітаїстичне світлопо-ле клярнетизму увібрало в себе цілий той український, російський і міжнародний комплекс злопомсти з найбільшою прямотою та відвагою, засвітившись дивною, аж моторошною спектралізацією, різкими контрастами — ніч і сонце зайшли одно в одно червоними-чорними заорами. Ясні звуки фанфар обертаються темним гулом гармат, світлоритм двох заквітчаних струнких дівчат — самотнім голосом сковородинського лейтмотиву («як зайшла ж мені печаль!») — і так через усі дванадцять «строф-антистроф» нової книжки Тичини — і гнівний заголовок усьому: Прокляття всім, прокляття Юрій Лавріненко всім, хто звірем став!

ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ

Після СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ це був другий шедевр трагічної лірики Тичини (ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ, 1920), писаної верлібром, міцно організованим у 12 строф-антистроф, що за своїм характером групуються у чотири частини, мов чотири цикли сонати.

Вірний клярнетичному принципові переваги внутрішнього над зовнішнім, Тичина і тепер головне нещастя бачить не в жорстоких чужоземних інтервенціях, на адресу яких сказані в книжці всі вбивчі слова, а в відкритому Гоголем комплексі злопомсти, в недосконалості людського серця — українського насамперед, бо воно йому найбільше болить, він найбільше його знає і любить — до нього належить сам. Це українське серце Юрій Лавріненко занехаяне — «як гудина, як гич», його не очистити ніякими зовнішньополітичними орієнтаціями та всесвітніми панацеями, бо: «на культурах усього світу майові губки поросли». Його не піднести механічним відтворенням мертвої бутафорії живого духу гетьманських часів: «Вони казали: можна ж купити старого кармазину, так-сяк заслати смітник і посадовити куль-туру (тільки голову піддержувати треба!) — ачей вона ізнов до нас промовить. А листя падало і голова на в'язах не держалась». Не поможе також мішанина українського відродження з російським соціялізмом (УНР) чи з російським комунізмом (УРСР): «тоді кинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали — перемежениться... А листя падало Юрій Лавріненко...»

Але оскільки на територію українського серця найбільш зухвалим насильством і брехнею починає пролазити комунізм в його найгіршій російсько-ленінській іпостасі, то поет, не боячись загину в тодішньому розгулі росіисько-совєтського терору на Україні, відважно розтрощує горіх ленінізму і викриває його теорію «пролетарської» революції, диктатури й терору, як комплекс злопомсти, возведено!' в найвищий закон: «Все можна виправдати високою метою, та тільки не порожнечу душі»; «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?»; «соціялізм без музики ніякими гарматами не встановити»; «грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція» (натяк на поетів Белого, Блока, Єсеніна і Клюева, що привітали Юрій Лавріненко віршами Леніна).

Таким чином ця дивна лірика (з сарказмом, з репортажем щоденника, із пристрасною дискусією) відкинула всі тодішні політичні течії, як невідповідні відродженню народів: «Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне виступає, як своє. Своє ж рушниця в нас убила, своє на дні душі лежить». Поет висуває свої позитивні тези: «Приставайте до партії, де на людину дивляться, як на скарб світовий, і де всі як один проти кари на смерть». «Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ». В цій книжці людина причетна до чуда, коли оклик «Одягайсь на розстріл!» топиться у великодньо-вос-кресних звуках велетенського роялю Юрій Лавріненко над містом. Це чудо клярнетичного «серця-всесвіту», всепорядкуючого світлоритму, який крізь «горобину ніч» (як сонце крізь густо заґратоване вікно) творить «вогнистий дієз». В цьому божественна «найвища сила», в цьому і сила клярнетизму — творити цільний образ нецільного, роздертого, антитетичного життя.

І раптом... уся книга кінчається саркастичним запитанням: — Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

Чи ж не циркове сальто-мортале? — Далеко ні! Тут якийсь контррефлекс, скорше інстинктивний, ніж свідомий відрух. Навіть великі генії виявляли потребу такого стрімголов обрізаного зриву з найвищого шпиля трагічних напруг — у повну абсолютну відпругу. Інакше для Тичини був би шлях у погибель, божевілля або в Юрій Лавріненко еміґрацію.

Відпруга в Тичини пішла аж до самого дна — такого глибокого, що з нього не завше можна відштовхнутись і вийти знову

на чисте високогірне повітря. На своїх клярнетичних вершинах Тичина був у тодішній українській літературі сам як палець — на «дні» революційного чорторию самотність кінчилась: він пристав до соціяльно-революційних романтиків, там були — його особистий приятель Еллан, Хвильовий, що писав тоді ро-мантично-революційні вірші, Иогансен, Сосюра, Валеріян Поліщук — вони творили спілку Гарт. Туди прийшли недавні символісти — Савченко, Загул, Терещенко, Ярошенко, футурист Семенко і Ґео Шкурупій. Вони були різні, але Тичина відразу перевершив їх усіх у їхньому ж полі, починаючи Юрій Лавріненко від па-тосних образів соціяльної революції і кінчаючи політичною полемікою з еміґрацією та пропаґандою «кулі глитаям».

Ослаблення людини часто супроводиться її самовивищуван-ням та протиставленням Богові. Автор божественних «кляр-нетів» пару разів скотився був естетично аж до грінченківсько-го «чужоядного» вірша (того, що його ориґінальну адресу Зеров знайшов у російських поетів «семидесятників» XIX ст.). Естетичний спад збігся з духовим: «Та годі спать! Виходьте на дорогу! Людині гімн, Людині, а не богу!» (збірка Плуг, 1920). Знаки оклику прикривають тут брак будь-якої внутрішньої напруги і фоЬми. Писаний в 1920 цикл «Живем комуною», що має також прекрасні, сильні фраґменти, кінчається Юрій Лавріненко словами повного заперечення етичного «відповідального серця» клярнетизму: «Ну що ж а| того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим, і світ новий — він буде наш!»

Ця самопевна гордість підозріла: де людина забагато перекладає із себе на майбутнє, там неприємно пахне банкрутством. Характеристично, що Тичина кількаразово зрікається тоді ролі лідера клярнетизму, вважаючи себе недостатньо сильним для цього: «од всіх своїх нервів у степ посилаю: поете, устань!» Інший поет, навіть не поет — а Месія потрібен, щоб сказати спасенне слово «сторозтерзаному Києву» і «двіста розіп'ятому» Тичині. І щоб протиставитись злому генію Леніна Юрій Лавріненко, якому в Росії «і Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев» — співають «осанна!»

Перша капітуляція клярнетизму Тичини сталася в парадоксальних обставинах — в момент перемоги клярнетизму. Сталася тоді, коли Ленін побачив, що збройно завойовану ним Україну ніякими гарматами і порожньою демагогією не упокорити, її дух (а цей дух якраз жив у клярнетичних творах Тичини, який дав також і вершинні образи народних повстань) лишався нездоланим. Вперше за 300 років мусив уряд Росії піти на практичні поступки Україні. З українського села була знята кількарічна терористична облога воєнного комунізму, з української культури — теж. Ще вчора (в 1919 році) присланий з

Москви голова уряду Юрій Лавріненко УРСР Раковський писав у московській газеті про українську культуру і мову статтю * Безнадежное дело». Тепер випущено декрет про українізацію, що мала охопити всі державні установи міста і села. Обидві супротивні сторони вичерпались у борні і потребували передишки.

Поступки небезпечні не тільки для того, хто змушений їх робити, а й для того, хто змушений їх прийняти. Особливо ж небезпечні поступки українській душі з її (зв'язаною з гріхом анархізму) гіпертрофією егоїзму ізольованого * хуторянина» чи гнучкого кар'єриста-міщанина, що свій маленький добробут схильний ставити понад усі вартості землі і неба. Ситуація була складна і грізна. Недарма Тичина у ті часи Юрій Лавріненко тужив і кликав за підмогою («Хлюпни нам, море, свіжі лави! О, земле, велетнів роди!»).

Підмога прийшла. Україна не цілком піддалася на нову принаду «затишку» НЕПу. Цю принаду не прийняли найталано-витіші з революційних романтиків на чолі з чуйним спонтанним ліриком Сосюрою і Дніпровським та Йогансеном, що прислухались до Хвильового. З'явилася нова група письменників, що пізніше (1924) утворила Ланку — Осьмачка, Косинка, Підмогильний, Антоненко-Давидович, а пізніше і Плужник. Вони несли з собою національний Шевченків дух неупокорено-го села, загостреність нової непідкупної інтелігенції. І кожний із них мав зерна клярнетизму, взяті не тільки із клярнетичних творів Тичини, а й з досвіду Юрій Лавріненко своєї активности в українській революції (див. їхні сильвети).

Прийшла велика підмога в елітарно міцній групі, що їй ворожа партійна критика дала назву «неоклясики» — Зеров, Рильський, Филипович, Бурґгардт (Клен), Драй-Хмара. На відміну від усіх інших груп, неоклясики майже всі мали закінчену клясичну вищу філологічну освіту, добру персональну культуру. Вони зберегли рівновагу духу, тікавши від чорторию революції — фізично вони втікали на село, духово — у минулі тисячоліття світової культури; вони свідомо шукали помочі в праматірній основі антично-европейського культурного круга. Своїми перекладами античних та європейських клясиків (але також і увагою до західнього модернізму, напр., редаґований Бурґгардтом збірник «Експресіонізм Юрій Лавріненко»), як і літературно-критичною та науково-педагогічною діяльністю, вони відповідали на жагучу потребу на Україні серйозної світової культурної школи. Це було надзвичайно важливо в час, коли війна і революція зірвала освітні починання літературної молоді, а Москва опускала завісу між молоддю і захід-ньою культурою та давала найширшу дорогу радянській віршованій пропаґандивній халтурі і літературному совєтсько-му кар'єризму.

Неоклясики дали нову в українській надто * співучій» і розспіваній та «розліриченій» поезії інтонацію дисципліни форми, пластичности, ясности і тверезости. Це було потрібне, як повітря, в розгойданій і розхристаній катастрофами тодішній атмосфері.

При тому всьому неоклясикам було рідне почуття трагічного, зокрема трагізму Юрій Лавріненко своєї доби, і прагнення уйняти суперечності вищим принципом «вічної краси», утерте поняття якої вони зуміли освіжити і піднести до висот, близьких клярнетичному світлоритмові. Зеров привітав ВІТЕР З УКРАЇНИ як знак одужання поета, а Тичина дав може найкращі зразки «класицистичної» форми (напр., його гексаметри), як Рильський, Филипович, Драй-Хмара і навіть сам Зеров дали прегарні окремі зразки поезії клярнетичної. Словом, неоклясики і поети клярнетизму були не вороги, а рідні, і то дружні брати, спільним батьком яких було ренесансове світовідчування культурно-творчого вітаїзму. Коли настали в дальшому періоді (1925-29) рішальні одверті битви проти малоросійства як комплексу внутрішнього рабства й культурного та Юрій Лавріненко політичного «чужеядія» і проти русифікації України, то неоклясики і ВАПЛІТЕ (де зосередились сили клярнетизму) утворили одну єдину бойову силу, а Зеров (як оповідав авторові цих рядків Освальд Бурґгардт) особливо заприятелював із лідером ВАПЛІТЕ Хвильовим та провів у нього в гостях у Харкові три тижні. Рильський писав: «лише гуртом крізь пущі і пустині з піснями й гуком можна перейти».

Людина, що вивела клярнетизм із кризи 1920-22 років, прийшла з несподіваної сторони — з фронтів Червоної армії, з окупантської філії РКП(б) в Україні — з КП(б)У. В той час, як Тичина спускався з висот клярнетизму до комуністичних соціял-романтиків, Хвильовий прощався з Юрій Лавріненко останніми і швидко йшов на опущені вершинні позиції клярнетизму. Він ніс із собою таке глибоке і нещадне знання української революції і російського комунізму, що, здавалось, він надто добре знає життя, щоб любити його. Але ні! Що більше знав життя, то більше любив його винахідник терміна «вітаїзм». Хвильовий був не тільки спостерігач, а й свідомий і пристрасний учасник трагедії — людина клярнетичного «відповідального серця».

Два ліпші знавці літератури Розстріляного відродження Євген Маланюк і Юрій Шерех (Шевельов) наголосили кожний різну сторону в характері і творчості Хвильового. Маланюк назвав його homo politicus-ом і музикантом (у стилі) мистецької прози. Шерех відзначив, що позаполітична естетична Юрій Лавріненко і просто людська сторона творчости Хвильового має більше політичне значення, ніж його прямі політичні твори і висловлювання. Для людини клярнетизму тут нема суперечности. Людина клярнетиз-му, як то ми бачили на Тичині СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ і ОКТАВ, є, з одного боку, внутрішньо незалежна від партійної і державної політики, а з другого боку, вона переживає суспільно-політичні процеси з усім темпераментом свого всеохопного * відповідального серця». І як людина старого бароко горіла ідеєю формування нації із етнографічної маси, так і людина необароко чи клярнетизму горить ідеєю визволення, внутрішнього згармонізування-самоздійснення нації (див. про це слова Миколи Куліша у Юрій Лавріненко його сильветі).

Звичайно, гомо політікус був лише одним із аспектів людини і мистця Хвильового. Не можна добрати — що Хвильовий більше любить — життя чи слово (мистецтво)? Вони були для нього одне те саме. Через слово він любив і творив життя, без життя слово було для нього мертве. Володіючи універсальним «ключем» клярнетизму, живучи мистецьким інстинктом ритму, що не терпить фальшу, Хвильовий (свідомо чи несвідомо) наново розлущив горіх ленінізму, як гоголівський комплекс «злопо-мсти» — тільки возведений і розпрацьований на струнку залізну догму. Після оповідань «Я» і «Санаторійна зона», в яких розкрита психопатологічна анатомія людини «ленінського комплексу» (Тагабат) і людини тим комплексом загіпнотизованої (образ Юрій Лавріненко українського комуніста — Я), ми віримо — як мистецькій і реальній правді, коли в мареннях Б'янки фантастичний «силю-ет людини в кепі» (Ленін) летить униз із висот темно-синього нічного українського неба, розбиваючись на дріб'язки, — а на тому місці, де він упав, виростають «три вітязі» — символи вікового російського завойовництва («Сентиментальна історія»). Цікавий у цьому ж оповіданні образ визначного мистця-маляра Чаргара, який потаємки молиться в кущах навколішках красі вечірнього сонця, але через своє заяче боягузтво спричинився до погибелі прекрасної юної Б'янки, яка готова була бачити в мист-цеві свій духовий порятунок. І цікаво, що Хвильовий присвятив саме Тичині Юрій Лавріненко оповідання «Лілюлі» (1923), в якому людина з-під прапора КП(б)У являє бридкий антикультурний гібрид малороса і зайди-окупанта, комуністичної зарозумілости і плюгавости міщанина та російської пролеткультівщини. Портрети вождів «світової революції» захаращують кімнати і вулиці так суцільно, що людському оку нема на чому спочити (це самісіньке бачимо 25 років пізніше і в сатирі Орвела) і жива душа захлинається у чвирі Харкова — тодішньої столиці окупаційно-малоросійської КП(б)У. Чи мало це все бути попередженням знавця нового уесесерного життя своєму вчителеві клярнетизму, а тепер неофітові комуністичної соціял-роман-тики?

Клярнетизм Тичини народився в конгеніяльному кліматі національної революції 1917 року. Подолавши катастрофу Юрій Лавріненко 1919

року, він ослаб при самому виході з неї в Радянську Україну і СРСР. Хвильовий — справжня дитина катастрофи 1919 року і УРСР, ухопився за рятівне коло клярнетизму і за його допомогою й методою орієнтувався в новій радянській ситуації, накреслив дальший шлях клярнетизму. Обидві перші книжки прози Хвильового — СИНІ ЕТЮДИ (1923) і ОСІНЬ (1924) — справили велике враження на молодь; майже всі більші молоді таланти пішли за Хвильовим.

Період прориву крізь першу катастрофу кінчається появою нової книжки Павла Тичини ВІТЕР З УКРАЇНИ, в якій знову почали наростати сили клярнетизму, але вже (як і в Хвильового) опосередковані крізь нові радянські національні і соціяльні умови. І саме Хвильовому Юрій Лавріненко присвятив Тичина заголовну поезію цієї збірки — ВІТЕР З УКРАЇНИ — свіжий, сильний образ нової вістки клярнетизму й українського відродження. Приблизно в ті роки почав Тичина інтенсивно працювати над поемою ♦Сковорода», яка, скількиможнабулосудитизкількохопублікованихуривків, малависокуамбіціюбутидляклярне-тичноїдушітим, чим є Ґетів ФАВСТ для душі фавстівської.

Стиль і політика, 192 5-2 9 (Необароко contra «соцреалізм»)

...сьогодні, коли українська поезія сходить на цілком самостійний шлях, її в Москву не заманите і «калачиком».

Микола Хвильовий АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ (1926)

...щоб опанувати новий рух за українську культуру в Україні, екстремістські погляди Хвильового треба розбить.

Йосип Сталін. Лист до Лазаря Кагановича

з 26 квітня 1926

Розбити російський месіянізм значить не тільки відкрити семафор для експреса Юрій Лавріненко радісної творчости, яка з першого ж натиску розпочне справжню весну народів, але також звільнити російську молодь від вікових забобонів імперіалізму.

Микола Хвильовий УКРАЇНА ЧИ МАЛОРОСІЯ? (1926)

Вогню, вогню! — Надлюдської любови! — Любови буйної, гарячої (вогню!) Усіх речей любови чарівної...

Олекса Близько ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ (1927)

Тих п'ять років (1925-29) були благословенні нечувано рясним урожаєм на дужі молоді таланти. Імена їх назавше остануться в історії української літератури: Микола Куліш, Микола Бажан, Юрій Яновський, Євген Плужник, Іван Сенчен-ко, Олекса Близько, Василь Мисик... І все це пішло дорогою клярнетизму за Тичиною і Хвильовим, як також більшість неоромантиків — дебютантів попереднього п'ятиріччя (Йоган-сен, А Юрій Лавріненко. Любченко, Дніпровський, Смолич, Панч, Ґжицький та інші). Швидко росли новими книгами також письменники із групи неоклясиків та Ланки — останні йшли здебільша у духово-стильовому фарватері клярнетизму. Як і належить відро-дженській добі — поширився жанровий діяпазон літератури (ріст прози, драми, есею, мистецького репортажу) й інтерес до позаукраїнського світу. Появився рідкий в українській літературі веселий сміх (Остап Вишня), ба навіть авантурний літературний дотеп (знаменита літературна містифікація Едварда Стріхи щодо «комункульту» Семенка та «спіралізму-аванґар-дизму» В. Поліщука). Хвильовий і Сенченко дали початок новій українській сатирі. Вперше в історії української літератури налагоджено систематичні переклади із світових літератур як Заходу, так і Сходу. Старанням Юрій Лавріненко таких першорядних організаторів, як Сергій Пилипенко (нещасливий псевдотеоретик мистецтва з рамени псевдописьменницької організації Плуг), росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію. Вперше в історії України сформувався окремий фаховий цех професійних літераторів і журналістів, і вперше утворився суцільний органічний літературний процес із стильовими течіями і змаганнями, що групувались навколо альманахів і журналів («Червоний шлях», «Життя й революція», «Вапліте». що потім продовжувався «Літературним ярмарком», «Глобус», «Нова громада», «Нова ґенерація», «Плуг», «Гарт», «Зоря», «Аванґард», «Всесвіт»...).

Така ж весна рушила і в інших мистецьких ділянках. «Березіль» Курбаса, спираючися на п'єси Куліша, перейшов до творення синтези українського театру в напрямі необарокового Юрій Лавріненко стилю. В кіно народився великий вітаїст необарокового напряму Олександр Довженко. Почало вириватися із провінційного небуття українське малярство, головно працями Кричевського, Петрицького, Падалки, Седляра — цілої школи Бойчука. Подібне творилося і на ділянках української науки й техніки — тут пишалися не тільки досягненнями української історіографії і лінґвістики, а й першою в СРСР українською конструкцією многомісного літака Калініна та першим в СРСР розбиттям атома в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ). Будівництво Дніпрельстану, що почалося із збірки коштів на нього серед українського студентства, стало символом гордих

індустріяльних плянів. Ішов масовий рух української молоді в середні і високі школи, ріс український урбаністичний елемент Юрій Лавріненко у місті (що було переважно російське і русифіковане). Українізувались робітничі профспілки, а селянство, оборонивши від ленінського військового комунізму своє одноосібне господарство, хоч і поволі, але шукало свою самоорганізацію в кооперації, провалюючи водночас усі проби накинути йому комуну і колгосп.

Ми захопили трохи ширший краєвид епохи, щоб було зро-зумілішим, чому ми вважаємо основним настроєм тієї доби і її літератури — вітаїзм, на базі якого формувалися всі хоч трохи сильніші стильові течії — необароко (чи клярнетизм), неоромантика, неоклясика, футуризм, експресіонізм, і навіть безкрило-провінційний натуралізм-реалізм. Першим ужив слова вітаїзм Хвильовий, але не уточнив його суті: у його понятті — ♦романтикавітаїзму»—змішуються і Юрій Лавріненко світовідчуття, і стиль і навіть якась концепційна схема, тим часом, як вітаїзм — це тільки світовідчування, не завше усвідомлене, але властиве активній людині тогочасного українського відродження. Вітаїзм (не змішувати з біологічним віталізмом Берґсона) — це активно-творча і активно-асимілююча від род женська (ренесансова) оду-шевленість життям. Першим, що дав йому досконале оформлення стилем — був клярнетизм Тичини 1919-20 pp. і клярнетизм Хвильового 1922-24 pp. Це не значить, що можна утотожнювати вітаїзм (світовідчування) і клярнетичне необароко (стиль).

Вживаючи для 1917-33 українських років термін ♦ренесанс»— * відродження»—неможемойогоплутатизісторичнимєвропейськимРенесансом, хочподібностітутє (привсійрізницімасштабуісуті). Волтер Патер (STUDIES IN THE HISTORY OF THE RENAISANCE, 1873) вважає, що основним почуттям людини Ренесансу було * дістати якнайбільше Юрій Лавріненко пульсацій протягом даного моменту», спожити «плоди прискореної помноженої свідомости, що найбільше виявилось у поетичній пасії, бажанні краси, любові до мистецтва задля інтересів мистецтва». Для вітаїзму в його клярнетичному оформленні цей радісний ренесансовий життьовий і духовий «апетит» був дуже характеристичний, але своєрідність вітаїзму (в його головному клярнетично-необароковому оформленні) була зовсім не в ньому, а в поєднанні його з почуттям трагізму «відповідального серця». А відповідати було за що: адже ціле українське відродження в ленінському СРСР було — «незаконнонародженою», «прийнятою» чужою дитиною, супроти якої народився справжній син — російсько-комуністичний імперіял-шовінізм. Неодмінною ознакою клярнетичного вітаїзму була текуча

підшкірна свідомість «короткого часу Юрій Лавріненко», пристрасне бажання навіть ціною життя чи свободи зробити якомога більше, перш ніж прийде трагічна розплата за вирвану радість творчости.

Та який не був фальшивий компроміс Леніна з Україною, а все ж таки він був, українська держава формально була, а головне, — була вітаїстична українська людина, що мала охоту, відвагу і силу вирвати конституційну паперову обіцянку власними руками із вовчих зубів.

Москва вирішила зірвати цей ґрандіозний процес відродження народу випробуваною методою, а саме: роздмухування і мобілізація проти сил вітаїстів — сил українського комплексу «злопомсти» (анархічної братовбивчої заздрости) і комплексу «вигоди» егоїстичного «хазяйчика» чи кар'єриста, психологічного провінціяла і малороса. Почалося з Юрій Лавріненко того, що один червоний малорос (чи «енко», як називав Хвильовий цього типу людей) зробив в пресі донос на Хвильового, нібито його твори є націоналістичні і скеровані проти ленінського комуністичного інтернаціоналізму. «Енко» обвинувачував ваплітян і неокля-сиків у тому, що вони не пускають «робітничо-селянські» кадри в літературу, тоді як насправді Хвильовий виступив тільки проти армії червоних віршомазів — творців пропаґандивної совєтської халтури, що грозила залити всі молоді парості справжньої самостійної літератури. Хвильовий відповів серією памфлетів, у яких розкрив малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець гегемонії на Україні російської літератури, викривши її тодішнє бездоріжжя, кинув Юрій Лавріненко клич тісного зв'язку із віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму («романтика вітаїзму») та протиставив месіянізмові Москви ідею «Азіятського ренесансу» — як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження і усамостійнення (див. його памфлети, також сильвет-ку в антології. Докладний документальний огляд політичного аспекту літератури Розстріляного відродження і політики Москви дав Юрій Луцький, син поета-молодомузця Остапа Луцького і професор славістики в канадійському університеті в Торонто: LITERARY POLITICS IN THE SOVIET UKRAINE, 1917-1934. Нью-Йорк, в-во Колюмбійського університету, 1956, 323 стор.).

Сталін і Каганович (тоді секретар ЦК КП(б)У) дали наказ утворити Всеукраїнську Спілку Пролетарських Письменників (ВУСПП), а Юрій Лавріненко також спілку комсомольських письменників Молодняк та скерувати їх разом із слухняними партії Плугом, Новою ґенерацією проти ваплітян, неоклясиків і групи Ланка (що тепер називалась МАРС). Так було влаштовано чергову московську виставу «клясової боротьби в українській літературі»

(як зразу ж за цим було зроблено таку інсценізацію «клясової боротьби в українському селі», що під її маркою було знищено терором і голодом коло 20% селянства, а решту загнано в колгоспи).

Боротьба перенеслась у КП(б)У та інші нацкомпартії СРСР. Яскравою демонстрацією того були дебати по доповіді Чубаря про роботу уряду УРСР на 2 сесії ЦВК СРСР 12-25 квітня 1926 року, де 25 промовців національних республік Юрій Лавріненко виступили, при особливо активній участі Миколи Скрипника, проти російського великодержавного шовінізму і колоніялізму. Але український комунізм не міг дати культурному українському відродженню рішальної допомоги, бо мусив скоритися тому, під чим розписався в 1920 році при влитті в КП(б)У: ленінізмові і «єдиній-неділимій РКП(б). Самі ж таки українські комуністи, звичайно, з наказу ЦК ВКП(б), змушували Хвильового написати «покаяніє» і здачу «на милість партії», за що їм Сталін віддячився пізніше повним їх фізичним винищенням. Організації і журнали вітаїстів були розгромлені. «Пролетарський реалізм» (пізніше перейменований на соцреалізм) дістав благословення Москви, як провідний стиль для літератури усіх республік. Хоч ваплітяни висунули проти соцреалізму Юрій Лавріненко стиль «активного романтизму», але теоретична дискусія про стиль була вже неможлива, бо, як висловився Довженко, стався «перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють» на засіданні» (див. його статтю в цій антології). Посилаючись на накази по мистецтву ЦК ВКП(б), «пролетарські реалісти» зразу ж усю свою естетичну порожнечу «ховали за ідеологією», як говорилось в «Епілозі» «Літературного ярмарку» (ч. 11, 1929).

Але зате ще була сяка-така змога продовжити «дискусію» про стиль фактами нових літературних творів. Треба визнати, що письменники необарокового (чи клярнетичного — це тепер синоніми) стилю, пишучи майже після кожного нового твору «покаяніє» в пресу, цю «дискусію» блискуче виграли.

Клярнетизм не Юрій Лавріненко зразу вичіткував своє стильове обличчя. У СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТАХ чимало віршів, що випадають із збірки в минулий етап Олеся і Філянського. В ПЛУЗІ багато революційної соціял-романтики, близької до Еллана, у ВІТРІ З УКРАЇНИ є чисто «неоклясичні» поезії. У раннього Хвильового видні неоромантичні шукання, у Бажана — конструктивізм, у Дніпровського — експресіонізм... В 1925-29 році клярнетизм остаточно пішов дорогою своєрідного українського стилю — необароко, що було основою і перших двох книжок Тичини. Відзначені раніш духові, мистецькі вартості СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ належать до підвалин необарокового стилю, що став домінантним стилем найбільших талантів 1925-29 року — самого Тичини, Хвильо-вого, Бажана, Куліша, Яновського Юрій Лавріненко, Близька, Мисика, Плужника, Свідзінського, і навіть проявився у ліпших творах Рильського та Филиповича. То була програма, що її виконували «проти течії» — серед повені натуралістично-пропаґандивної сірятини, нуднопису і барабанщини, заохочуваних партією в пляні «пролетарського реалізму».

Відкриття мистецтвознавцем Вельфліним європейського бароко 16-18 століть, за яким прийшло в 1920-х роках і відкриття літературного бароко в Европі тих самих століть (Гюбшер та інші), бароко, як одного із фундаментальних стилів, що являють собою цілий культурно-історичний тип і повторяються змінними хвилями в тисячоліттях історії — це відкриття стало чи не головною сенсацією нашого століття у ділянці дослідження стилів. Гуґо Фрідріх — дослідник столітнього Юрій Лавріненко шляху західнього модернізму від Бодлера до Еліота і наших днів, знаходить «багато аналогій між модерною лірикою і бароковою поезією» 16-18 віків. (Hugo Fridrich. DIE STRUKTUR DER MODERNEN LYRIK. Von Baudelaire bis zur Gegenwart. Гамбург", 1958, ст. 9).

ПіслядослідівДмитраЧижевськогонадукраїнськимлітературнимбароко 17-18 вв., щоїхмизгадаливсильветахХвильовогоіБажана, фундаментальнезначенняцієїукраїнськоїдавньоїтрадиціївнашійлітературісталобезспірним. Ознакидавньогобарокоі * бароковоїлюдини» (див. їхперелікусиль-ветіХвильового) разючевідроджуютьсявнеобароковихтворахілюдині 1917-33 років, таксамояквпадаютьвокодеякіразючіаналогіїміждобоюХмельницькогоінаціональноюреволюцією 1917-20 pp., міждобоюМазепиічасомСкрипника 1925-33 pp. тадобою * Малоросійськоїколегії» ідобоюПости-шева-Хрущоватридцятихроків. Українськебароко 17-18 століттяспалахнулоостаннім, алеможенайбільшимвогнемСковородиізгасло. Лінія Сковороди (цю думку запозичаємо в поета і літературознавця Василя Барки) роздвоїлась в 19 сторіччі на Шевченка і Гоголя, в необарокових творах Тичини вона ніби наново синтезується. Не тільки Тичина своєю поемою СКОВОРОДА, а й Бажан своєю мазепинською * Брамою» свідомо зв'язуються з українською Юрій Лавріненко бароковою традицією. В цьому пляні набирає нового значення і великий інтерес до головного мецената українського архітектурного бароко гетьмана Івана Мазепи, що його постійно з симпатією згадує Хвильовий та інші ваплітяни, а Сосюра написав поему «Мазепа». Не випадково цих самих років Грушевський з донькою Катериною видали корпус козацьких дум, які ми вважаємо монументальним пам'ятником українського бароко і які мали виразний вплив не тільки на Тичину, що відтворював форму і дух думи («Дума про трьох Вітрів», «Три сини»), а й на інших творців необаро-ко. Філософія « відповідального серця», «серця-всесвіту» — центральна у творців необароко, іде теж із цієї традиції Юрій Лавріненко, від її пер-шотворця Сковороди, через Шевченка і Гоголя до Тичини. Коли вдумливий літературознавець і критик Юрій Шерех (Шевельов) говорив про « національно-органічну» течію в українській пореволюційній літературі, як домінантну, то ми думаємо, що він мав на увазі головно твори необарокового напрямку.

Для людини і стилю необароко 1917-33 років було головною пасією — розв'язати суперечність між «старим» і «новим», між традицією і революцією — поєднати їх за всяку ціну. Дмитро Чи-жевський пише про людину бароко 17 сторіччя: «Таке органічне сполучення старого й нового, синтеза радикально-нових ідей з прастарою спадщиною в межах культури бароко можлива тому, що людина бароко посідає Юрій Лавріненко певні духові засновки, що таке сполучення уможливлюють. Людина бароко не лише прагне нового, зміни, оригінальности, вона не має страху перед новим. Але поруч з цим людині бароко питома глибока пошана, повага до старовини, до традиції, в якій бароко вбачає та шукає вічне, неперехідне, пошана, що мусить вести до збереження старого». (Дмитро Чижевський. «Сімнадцяте сторіччя в духовій історії України». Журнал «Арка», Мюнхен, 1948, ч. 3-4, стор. 9). Це наче сказано просто про Хвильового, Тичину, Миколу Куліша, Бажана, про Довженка і Курбаса.

Від 1925 року необароко стало програмою вітаїстів, що її (за двома винятками) виконувалося аж до останнього подиху в 1933 році. Сам Павло Тичина в ці роки додав Юрій Лавріненко кількісно мало до закладених ним самим підвалин необароко, але зате якісно він у цей час творив може найглибші необарокові речі (уривки СКОВОРОДИ, уривок поеми «Чистила мати картоплю»). Як максимально вияскравити кожну із бурхливо наростаючих супротивних сил життя, а водночас уйняти їх вищою силою «світлоритму»? Як охопити всі барви і звуки явищ, у їх невичерпній рясноті й різноманітності, а водночас вияскравити суть і головні лінії? — це, здається, головні проблеми майстра симфонії слова. Але, діставши удар солдафонського чобота з наукою, як повинна «мати чистити картоплю» по-пролетарськи, а не по-націоналістичному, Тичина замовк, а 1931 року дав свою першу книжку Юрій Лавріненко безпардонного соцреалізму— «Чернігів».

Хвильовий, що взяв на себе ролю організатора й ідеолога клярнетизму, ролю лицаря, що без заборола мусив виступати на двобій з агресивною потворою, був уже приречений — обидва його романи («Вальдшнепи», «Іраїда») були конфісковані і заборонені після опублікування перших розділів. Все ж він — творець «орнаментальної» прози, що грозила через наслідувачів стати гальмом росту стилю необароко, перший цей орнамен-талізм подолав і в романах і в оповіданнях, та встиг дати першорядні зразки необарокової сатири. З ним пішов і Сенченко в своєму ♦Холуї»—цьомунещадномуібравомуляпасовівлице«всемогучогоПія»ійогомалоросійськихівсесоюзниххолуїв. З 1931 рокуХвильовийзамовк, начеготуючисьдо«останньоготвору»свогожиття, щобувнаписанийкулею 13 травня 1933 року.

Місце Хвильового і Тичини заступили Юрій Лавріненко Куліш, Бажан і Яновський, що створили новий етап у розвитку необароко. НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ і МИНА МАЗАЙЛО Куліша, ҐЕТТО В ГУМАНІ, ГОФМАНОВА НІЧ, БУДІВЛІ і РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ Бажана (який став головним і цілком свідомим архітектом літературного необароко), перша частина ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ Яновського, ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ Близька і деякі поезії Василя Мисика — це шедеври необарокового стилю, що піднеслись, мов острови, серед моря пропаґандивної масової соцреалістич-ної продукції не тільки УРСР, а й всього СРСР. Всім було ясно, що з часом, як каламутна повінь соцреалістичної халтури спаде, ті острови піднімуться ще вище.

Тут нема місця вдаватися в детальний огляд стилю тих творів (про них Юрій Лавріненко говорилося дещо в сильветах), але слід підкреслити, що всі вони опанували трагічні, комічні і трагікомічні суперечності життя магією винайденого Тичиною (для поезії) і Хвильовим (для прози) світлоритму. Тільки в кожного з них цей ритм був власний, неповторний, бо твори клярнетизму — необароко не даються для наслідування, оскільки вони є продуктом індивідуального «всеохопного серця», яке не «віддзеркалює», а кожний раз уміщує, переживає, відтворює в собі своїми силами «божественну комедію» на сцені ґетевського «світового театру».

Щоб виграти дискусію про стиль, Москва змушена була пустити в хід свій останній у всіх її важливіших дискусіях аргумент — чека.

Кристалізація в огні поліційного Юрій Лавріненко терору

1930-33

Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже.

Микола Куліш. Патетична соната (1930).

Організовані Москвою провокація і процес СВУ, що відбувся навесні 1930 року, означали, що московський ЦК вирішив покінчити з самостійним українським культурним відродженням в УРСР поліційною силою, так само як і з відродженням органічного зв'язку українського села і міста. Для першого удару по культурі були обрані елементи, очолені «внутрішньою

еміґрацією», зв'язані персонально з періодом УНР (академік Сергій Єфремов і Андрій Ніковський). Цим самим кидалося тінь УНР на все відродження в УРСР, в тому й на клярнетизм, який Юрій Лавріненко в 1917-20 роках продемонстрував свою незалежність і вищість від партій і політики УНР, так як в 1925-29 роках продемонстрував клярнетизм свою незалежність та вищість від маріонеткової УРСР. Цим самим попереджувалося вітаїстів усіх стильових відтінків, що не буде пощади нікому, хто не скапіту-лює без слідства і суду, так як скапітулювали стероризовані чекістами Ніковський і Єфремов на суді.

Всі твори вітаїстів, а особливо твори необарокової течії, радянська преса неугавно оббріхувала, як «буржуазно-націоналістичні» та як «куркульську контрабанду». Даремно нарко-мосвіти Микола Скрипник старався врятувати вітаїстів од знищення, силуючи їх до каяття й скорення новому курсові московського ЦК й уряду. Даремно він Юрій Лавріненко після всіх офіційних політичних покаяній Хвильового й Куліша та інших ваплітян прикладав усіх сил, щоб припинити руїнну дію в українській літературі братовбивчого комплексу «злопомсти» — оту скеровану Москвою скажену напасть проти вітаїстів з боку ВУСПП, Нової ґенерації та їм подібних (для цього Скрипник дав змогу Хвильовому видати в 1929 році 12 чисел «Літературного ярмарку», що мав підготовити ґрунт для припинення організованої Кагановичем братовбивчої «клясової боротьби» в українській літературі і утворення української федерації літературних груп). Московський ЦК погромив «Літературний ярмарок» (де друкувалися і члени ВУСПП) ще з більшою люттю, як «Вапліте», не зважаючи на те, що журнал в кожному числі робив офіційні заяви Юрій Лавріненко про підтримку нового політичного курсу Москви на суцільну колективізацію та індустріялізацію. Справа в тому, що творці необарокового стилю, віддаючи кесареве кесарю, оддавали Боже Богу і друкували в «Літературному ярмарку» свої сти-лево безкомпромісні необарокові твори (п'єси Куліша, сатири Хвильового «Іван Іванович» і «Ревізор», поема Сосюри «Мазепа», вірші Мисика, Близька, поезія і проза Йогансена, інтермедії Остапа Вишні і філософа Юринця; — Тичина і Бажан нічого не давали до «Літературного ярмарку»). Старий більшо-вик-ленінець Микола Скрипник уже сам був приречений на ліквідацію — він мав розплатитися власною кров'ю за помилку цілого свого життя, в силу якої вважав російсько-націоналістичну в своїй глибокій Юрій Лавріненко суті ідеологію ленінізму за інтернаціоналізм та думав, що на підставі ленінізму можна здійснити українське культурне та державне відродження.

Врятуватися вітаїстам, а особливо письменникам молодого необароко можна було в тих умовах тільки методою Тичини — задушити в собі вітаїстичну душу, здати позиції клярнетизму, відмовитися від власного необарокового стилю, в якому так

конгеніяльно тільки-но ось почала оформлюватись вітаїстична душа відродження, її духова самостійність, — а натомість прийняти від Москви соцреалізм, що ніс духову смерть кожному «племені і роду».

Як же відповіли вітаїсти на цю безвихідну дилему? Відповідь треба шукати не в їх «самокритиці» і «взаємокритиці», не в їх покаянних листах до преси Юрій Лавріненко, а в їх «гріхах», що їх вони чинили за своїм письменницьким столом як поети. «Патетична соната», з якої ми взяли мотто до цього періоду, була фактичною відповіддю. Історична поема Бажана СЛІПЦІ (з життя цеху професійних і, як правило, сліпих лірників-кобзарів з часів українського бароко 18 століття) кидала сліпуче світло на трагедію новочасних видющих «сліпців»-лірників, поетів Розстріляного відродження, роздертих між силою власної незалежної духової поетичної стихії і силою залізного детермінізму тоталітарної доби, що вимагає сервілізму мистця. Цю трагічну суперечність знаменито втілював наскрізь бароковий образ кобзаря-сліпця і прошака 18 століття, що чей же несе в собі стигму могутнього кобзаря Запоріжжя, творця і Юрій Лавріненко виконавця героїчних (барокових своїм стилем) козацьких епічних дум. «Видющого» сліпця-поета веде... «сліпий» хоч і зрячий фізично хлопчак-проводир життьовими ярмарками жебрацтва і сервілізму... Як вийти з цього трагічного кола? Молодий сліпець-лірник почуває в собі непереможну волю розірвати це зачароване коло: «Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Він залишає цех лірників-прошаків і кидається навмання сам, сліпий, у темну ніч дня...

ВЕРШНИКИ Яновського (вони писалися ще з 1926 року, написані в основному 1930-33 років, опубліковані з переробками і доповненнями — для цензури! — 1935 року) давали вислів не-здоланности козацького духу клярнетизму, його здібности схопити й подолати Юрій Лавріненко смертельні антитези часу, асимілювати всю пропасть євразійських комплексів «злопомсти», що звалилися в українську провалину того комплексу і залити його могутнім морем світлоритму України.

Влизьків П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ (1933) з юнацькою безумною відвагою (чи не з глухонімого Близька списав Бажан того молодого бунтаря з цеху сліпців-лірників?) ішов на чорторий, не дбаючи про власне життя, п'яний духом «Дев'ятої симфонії», великої любови, що здатна своїм серцем обняти вселюдство, всесвіт — з його добром і злом.

У недрукованих тоді РІВНОВАЗІ Євгена Плужника і ME ДОБОРІ Володимира Свідзінського трагедія України і клярнетизму 1933 року — року великих жнив смерти — промовила ритмом глибокої інтроспекції, засвітилась Юрій Лавріненко несмертельним внутрішнім світлом. Про ту смерть писав Свідзінський 1933 року: Роздумно, важко ступали коні. Ти лежала високо й спокійно. Сама непорушна, ти всіх вела.

На побоєвищі, 1934-59


documentaeuoupd.html
documentaeupbzl.html
documentaeupjjt.html
documentaeupqub.html
documentaeupyej.html
Документ Юрій Лавріненко